Міжнародний конкурс з українознавства

ГЕРОЇ-

ЗЕМЛЯКИ

Виконала учениця 11 класу

Фіголь Вероніка

Керівник Гримак Надія Михайлівна

Зміст

1. Вступ.........................................................................................................

2. Антонюк Антон Антонович....................................................................

3. Цинайко Микола Івановича.....................................................................

4. Пеньковий Віктор Якович.......................................................................

5. Циба Петро Юрійович.............................................................................

6. Висновки...................................................................................................

Вступ

Здригнулося небо, за мить згасли зорі,

Світанок нараз огорнувся вогнем.

Сусіди - рашисти принесли нам горе,

Прийшли до вкраїнців з кривавим мечем.

Надія Гримак

24 лютого російська федерація розпочала повномасштабне вторгнення на Україну. Цей день докорінно змінив наше життя, хоч війна на сході країни ішла ще з чотирнадцятого року. Вся країна згуртувалася в одне ціле.

Як страшно, коли йде війна,

Як скрізь розруха, гинуть діти,

А дійсність і страшна, й сумна,

І вже нема чому радіти...

Як страшно, коли йде війна...

Надія Красоткіна

Антонюк Антон Андрійович

Вже на третій день війни гіркий біль втрати вперше ввірвався в наше село. Антонюк Антон молодий, красивий, життєрадісний. Він перший з моїх земляків віддав своє життя за нашу свободу і незалежність. Вперше над нашими головами лунала “Кача” , пронизуючи всіх до глибини душі.

Л иш 22, а вже свіча погасла...

А всьому винна клята ця війна.

А ти ж так мріяв про життя прекрасне,

Та твоя вишня раптом відцвіла.

З дружиною ростити сина мріяв,

За руку відвести у перший клас.

Та чорна звістка у вікно влетіла,

Обсипався цвіт радості ураз.

Твоя дружина одягнулась в чорне

А мама посивіла в одну мить.

Тебе до серця більше не пригорнуть...

Душа обвуглена ридає і кричить.

А ти Героєм вийшов з того бою

І вартовим в Небеснім війську став.

Ради життя пожертвував собою.

Недолюбив... Недоспівав... Недокохав....

Надія Гримак

А нтон Андрійович Антонюк народився 22 вересня 1999 року в с. Човновиця Оратівського району Вінницької області. В 2005 році пішов до першого класу Човновицької середньої школи, яку закінчив у 2016 році. У тому ж році вступив до Львівської Національної академії імені гетьмана Петра Сагайдачного. Академію закінчив 20 червня 2020 року, здобувши спеціальність Військове управління за освітньою програмою “ Управління діями підрозділів механізованих військ”. Професійна кваліфікація: Офіцер тактичного рівня. З 23липня 2020року по 13серпня 2021 року брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі стримування збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та в період здійснення заходів. За сумлінне виконання обов’язків був нагороджений нагрудним знаком головкомандувача Збройних Сил України “За досягнення у військовій службі”. З перших днів війни, 24 лютого 2022 року підрозділ, очолюваний лейтенантом Антонюком Антоном в складі 72 ОМБ вибув у район виконання завдань для безпосередньої участі у бойових діях та забезпечення здійснення заходів з національної безпеки та оборони, відсічі і стримування збройної агресії в районі м. Київ.

27 лютого 2022 року загинув від кульового поранення, захищаючи Батьківщину в с. Мощун під Києвом. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня і присвоєно звання “Старший лейтенант”.

Похований 6 березня 2022 року на кладовищі в селі Годині Яворівського району Львівської області. Антон із дитинства мріяв стати офіцером, і він ним став, але не просто офіцером, а офіцером-Героєм,й до останньої краплини відав себе, боронячи нашу Рідну Україну.

У Героя залишились: син Маркіян, дружина-вдова - Лілія Романівна, мати - Людмила Олексіївна, батько - Андрій Петрович. Антоне, спочивай із миром!

Ти Ангелом полетів до Господа і будеш із неба оберігати свого маленького синочка, яким ти навіть не натішився. Ти завжди будеш у наших серцях та молитвах!

Як страшно, коли йде війна... Не стало у людини дому, І править світом Сатана... То ж скрізь біда, лихо й втома... Життя в людей всього одне, Але життя це відбирають. І небо чорне та сумне, А люди... Люди помирають...

Надія Красоткіна

Цинайко Микола Іванович

Ще не встигли оговтатись від першої втрати, як рівно через місяць “Кача” знову залунала над нашим селом. Цинайко Микола Іванович, старший солдат віддав своє життя за волю та свободу України, за щасливе майбуття своїх донечок, дружини.

Знову сльозу село ковтає,

Знов дзвонять дзвони по душі.

Р одина воїна стрічає,

Героя - сина “На щиті”

О, “Кача”, “Кача”, нащо линеш?

Скільки ще будеш ти лунать?

Сини найкращі України

У небо з “Качею” летять...

То ж дзвонять дзвони, “Кача” лине,

Усе село в гірких сльозах.

“ Поліг я, друзі, за Вкраїну,

До вас повернусь лише в снах”.

Надія Гримак

Народився Микола Іванович 01 жовтня 1975 року в м. Мурманськ РФ. 1983 року переїхав разом з батьками в м. Бережани Тернопільської області. Батько — Цинайко Іван Олексійович. Мати — Цинайко Емілія Іванівна. Микола Іванович навчався у Бережанській середній школі №2,3 1992 року здобув освіту у Бурштинському ПТУ №20, яке успішно закінчив 1995 року, отримавши кваліфікацію кухаря 3-го розряду. Трудовий шлях розпочав із Бережанського склозаводу, де працював майстром гарячого цеху.

Одружений разом із дружиною Людмилою Анатоліївною, народили та виростили дві доньки: Тетяну і Карину. В 1013 році сім’я переїхала на постійне місце проживання в с. Човновицю Оратівського району Вінницької області до батька дружини, який потребував догляду через хворобу.

З 2015 року приймав участь у АТО, ООС на сході України. 17.02.2016 року нагороджений Відзнакою Президента України “ За участь в АТО” , а також численними грамотами в-ч А 1619, А 2896, Вінницької ОДА. Бойовий шлях Миколи Івановича -- стрілець-помічник гранатометника 3- го взводу 2-ої мотопіхотної роти 9-го батальйону 59-ї окремої бригади. З 27 серпня по 24 вересня 2021 року навчався за програмою підготовки ОР-2 для механізованих підрозділів і здобув кваліфікацію: стрілець ВОС-100 при в-ч 1048.

Служив в ЗСУ за контрактом, де і застала його війна в званні Старшого солдата.

Загинув 27 березня 2022 року біля селища Піски Покровського району Донецької області. Похований 12 квітня 2022 року в с. Човновиця Вінницького району Вінницької області. Микола Івінович героїчно загинув, захищаючи нашу Батьківщину. Він був не лише прекрасним сім’янином, а й майстром на всі руки, лагідною, доброю, ініціативною людиною, яка жила проблемами села і своєї країни. В важку хвилину він підставляв своє плече допомоги кожному, хто її потребував. Не має таких слів, щоб втішити родину. Микола Іванович назавжди залишиться в наших серцях як Герой, вірний своїй присязі, як прекрасна людина.

Як страшно, коли йде війна , Той, хто в теплі, цього не знає... Бездонна горя глибина,

Людей у вічність забирає...

Надія Красоткіна

Пеньковий Віктор Якович

Він безмежно любив небо, а небо любило його! Тепер він обраний служити небу, яке він так любив. Тепер він став небесним Ангелом для своєї дружини, яка його так кохала, для своїх дітей.

П еньковий Віктор Якович народився в мальовничому с. Човновиця, у великій селянській родині, де зростав, навчався, мріяв, мав старшого брата та чотирьох сестер. Батько — Пеньковий Яків Кір’янович, працював у колгоспі на різних роботах, захворів і передчасно пішов із життя. Пенькова Галина Савівна, мати — героїня, сама виховала шестеро дітей, але їх вихованню приділяла велику увагу. Попри все зумла привити своїм дітям любов до життя, до людей, до рідного краю, навчала різного ремесла. Тому й зростали діти добрими, чуйними, порядними. А її найменший синок Вітя марив небом ще з дитячих років.

“Наш Вітя, - розповідає його старша сестра Надія Яківна, - дуже гарно навчався у школі, вихований, спортивний, розсудливий, добрий. В народі про таких кажуть: “комашки не образить”. З дитинства колекціонував літачки, мріяв стати пілотом. Всі думали, що це дитяча забавка. Та ні. Він поставив перед собою мету і вперто йшов вперед, щоб досягнути цілі.”

В селі звичайний ріс хлопчина,

Корову пас, футбол ганяв.

Раділа матінка за сина,

А він у небо поглядав.

“ Небо, - казав, - моя стихія,

У снах літаю я давно”

Мати тривожилась за сина,

Він цілував її чоло.

“Не плач, матусю, вчитись треба.

Вернусь пілотом, так і знай.

А ти тим часом в синє небо,

В безкрайнє небо поглядай.

Коли летітиму над двором,

Махну тобі срібним крилом.

Повір, повернуся додому

Колись справжнісіньким орлом”

Мати повірила й чекала,

Д ивилась в небо кожну мить...

Н. Гримак

То ж після закінчення Човновицької середньої школи, щоб здійснити свою мрію, у 1995році вступив до Київського інституту повітряних сил, а після закінчення, з 1998року служив у в/ч1231 с. Гавришівка на Вінниччині. Він небом жив, він небом дихав, він небом марив все життя. То ж навіть пропозицію руки і серця своїй майбутній дружині Світлані зробив у повітрі .

У 2000 - 2005 роках навчається у Кіровоградській повітряній академії України. Розпочинав свою трудову біографію техніком технічно - експлуатаційної частини однієї з бригад транспортної авіації і дослужився до начальника цього ж підрозділу. Майже 20 років був бортовим авіаційним техніком - інструктором вертолітної ланки. У 2012 - 2015 роках брав участь у місії ООН у Ліберії, де був старшим авіаційним бортовим техніком групи обслуговування та ремонту гелікоптерів і двигунів в одній із авіаційних бригад Повітряних Сил. З 2017 року — старший бортовий технік - інструктор вертолітної ланки повітряного пункту управління вертолітної ескадрильї.

“Коли не стало мами, - продовжує свою розповідь Надія Яківна,- старший брат та сестри замінили йому батьків. З радістю зустрічали найменшого брата у батьківській хаті, гордилися, раділи його успіхам. А Віктор не міг підібрати слів подяки своїй великій дружній родині за підтримку, за віру і впевненість у його силу волі. Завжди усміхнений, красивий. Йому так личлала льотна форма. Ніколи не хвалився нагородами. А їх у нього було чимало”

Після початку повномаштабного російського вторгнення на Україну, його екіпаж брав активну участь у бойових діях. Як розповідають побратими Віктора, у травні 2022 року, ризикуючи власним життям, підполковник у складі екіпажу вертольоту МІ-2 знищив сотню ворогів і 30 одиниць броньованої та спеціальної техніки противника. Це дозволило спільно з підрозділами Сухопутних військ зупинити наступ військ противника на визначеному напрямку. Загалом на їхню долю випало 26 успішних бойових вильотів. По колонах та позиціях ворога на тимчасово окупованій території Донеччини вони випустили 444 ракети класу “ повітря-земля”. Остання ротація була надважкою. 11 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку вертоліт був збитий ворогом. Командиру екіпажу полковнику Сергію Хоміку вдалося утримувати керування палаючого гелікоптера ціною власного життя. Завдяки цьому урятувалось двоє членів екіпажу. Але командир і бортовий технік Віктор Пеньковий загинули... У день загибелі він устиг зателефонувати рідні та побратимам. Кажуть, що його голос був украй стомлений. Та попри шалену втому за кілька годин до трагедії офіцер встиг ще раз сказати Світлані, що Бог подарував йому найкращу дружину і найкращих дітей, які тримають його на цьому світі і роблять його незламним. “ Я там воюю заради життя”,-- казав Віктор. Підполковника Віктора Пенькового поховали 16 листопада 2022 року у Вінниці на Алеї слави Сабарівського кладовища.

А в пам'яті зринають роки

Щасливі, світлі і ясні.

Не в силах, рідний, нам забути

Ті дні щасливі, мирні дні.

Тебе ми всі разом учили,

Тебе ми всі разом дружили.

Твій погляд голубих очей

Спокій забрав наших ночей.

Твоє добро нас окриляло,

Твоя любов нас надихала.

Твій вертоліт, що над селом,

Нас зігрівав своїм теплом.

Чому? Чому все отак сталось?

Адже ми так не домовлялись!

Ти так хотів на ювілей

Зібрати за столом гостей...

Біль невимовний душі крає...

Чому найкращих небо забирає?!

Чому, рідненький, в душу вселилась пустка?

Чому серця розбилися на друзки?

Ці віршровані рядки рідної сестри Надії Яківни вилилися на папір зразу ж після загибелі брата.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявленні захисту державного суверенітету та територіальної цінності України, вірність присязі Віктор Пеньковий у липні 2022 року був нагороджений орденом “ За мужність “ 3-го ступення, а також орденом “ За мужність” 2-го ступеня — вже посмертно. В грудні 2023 в рідному селі Човновиця центральну вулицю перейменували на честь Героя .

Дружина Світлана в пам’ять про чоловіка-Героя написала книгу “Українське Колібрі”, в якій відтворила весь його життєвий шлях.

26 січня 2024 року сім'я отримала медаль від президента Володимира Зеленського, якою нагородили Пенькового Віктора Яковича “ За Оборону України” посмертно.

Вікторе, від нас пішов ти дуже рано,

В душі залишились болючі рани,

Не загоять горя часу ріки,

Т и в нашій пам’яті навіки!

Надія Гаманюк

Як страшно, коли йде війна ... Прошу вас люди, зупиніться! Спиніть цей жах, спиніть війну, Нехай над світом мир панує. Людину зупиніть страшну, Що на землі війну планує. Бо страшно, коли йде війна, Скрізь вибухи... Пісень немає... В дітей у косах сивина, Від голоду дитя вмирає..

Н. Красоткіна

Циба Петро Юрійович

Посіріле небо в хмару огорнулось,

Тріпотіла осінь в кожному листку.

Капотіли сльози, хоч дощу не було,

А машина чорна везла їй війну.

У труні вернувся сокіл чорнобривий.

Мамина надія, все її життя.

Липи у жалобі віти нахилили,

Лиш крізь гілля рвалось вітрове виття.

В соняхи й троянди, в мороз й хризантеми

Одяглась дорога до його села.

Прапори схилились, замовчали клени...

Була мама з сином, а тепер сама.

Заніміли руки, а душа згоріла.

Йому б тільки жити, лиш на ноги став.

Сина одружити так вона хотіла!

Дарувати внуків він їй обіцяв.

Опустіла хата, згасло ясне сонце,

Мрії розлетілись, світ перевернувсь...

Випурхнула радість крізь її віконце -

Син її коханий на “Щиті” вернувсь.

Н. Гримак

Петрику, тобі назавжди 26, ти молодим залишишся навіки. Чому ж так рано ти пішов від нас? Чому замовчала твоя зозуля, накувавши так мало років?

“ Чому судилося мені,

В цім світі жити дуже мало, Чому ридає день при дні? Моя голубка мила-мамо. Пробач, матусю, що не зміг,

Уберегти тебе від болю. Я Україну боронив, Стояв на захисті за волю. В моїй душі цвіла весна, І швидко так зимою стала. Як жаль мені, що ти сумна Моя кохана Мирославо. Бабусю дуже поважав,

Вона мене завжди чекала.

Щоб ця могила домом стала Я соловейком прилечу,

І тихо сяду на криницю. Веселу пісню заведу

Про нашу рідну Човновицю. Легеньким вітером прилечу, І вас усіх я обласкаю. У снах я птахом прилечу, Вам важко, боляче, я знаю Не плачте рідні, не тужіть Мив Бога будемо просити: Рашистів стерти із Землі, Нехай щасливі будуть діти Героїв тут багато є, Страждань і мук уже не терпим - За Україну полягли, За Україну прийшлось умерти. Я знаю, що болить душа, Що ниє серце в мами днями, Ще стільки планів не здійснив, І так кохав я добезтями, Мій тату, таточку, пробач, Що зустріч ця була важкою. В небеснім війську зараз я, І побратими тут зі мною. Максиме-брате, лиш ти знав, Що нам судилось пережити. Я не хотів, я не бажав Матусю й бабцю бережи, Без мене важко буде жити “.

Надія Мельничук

4 жовтня 2023 року загинув славний син Човновицької землі, командир 1-го взводу морської піхоти 2-гої роти морської піхоти, молодший лейтенант Циба Петро Юрійович. Наш Герой народився 8 червня1997 року в с. Човновиця. Після закінчення місцевої школи вступив до Білоцерківського національного аграрного університету, здобувши ступень магістра. Паралельно навчався на Військовій кафедрі. Це був прекрасний син, люблячий онук, дорогий брат, племінник, він був всесвітом для своєї коханої дівчини. 22 червня 2023 року Петро Юрійович був призваний до лав ЗСУ. Після проходження навчання, підрозділ, яким він керував, виконував бойові завдання у самому пеклі війни... Серце рветься на шматки, а вдіяти вже нічого не можемо. Хай Господь прийме тебе у Царство Небесне і одразу відкриє тобі ворота до Раю.

Петрику, Петрусю, пробач, Не вберегли тебе ми, не зуміли. Лиш гіркі сльози, тихий плач, Якби нам крила, прилетіли б. Герої вічно не живуть, Героїв вічно пам’ятаєм. Їх не можливо нам забудь, В скорботі голови схиляєм.

(Н. Мельничук) Тисячі найкращих синів і дочок України поклали свої голови за свободу і незалежність нашої країни. Щоб увіковічнити їхні подвиги, іменами Героїв вже названі сотні вулиць, відкриті меморіальні дошки, створені Алеї Пам'яті. У нашому районі теж є така Священна Алея.

Сини України до болю красиві,

Немов на параді, немов у строю

На площі спинились в останнім пориві,

Вдивляються в очі,мов в долю свою.

Сини України — найкращії діти,

Надія і гордість, прекрасніший цвіт.

Ви з честю пішли рідний край боронити,

Щоб в щасті і в мирі вкраїнський жив рід.

Пройти біля вас, не спинившись невзмозі.

Очі нараз запливають слізьми.

Ви ж форму оділи і в руки робочі

Взяли міцно зброю і стяг підняли.

За матір, дружину, за землю і хату

Стіною піднялись плече до плеча.

Не знає ординець, що нас не здолати!

Не ми ж підняли перші вгору меча!

Спинились на площі в ключі журавлинім

Янголики неба, своєї землі,

Красиві і рідні сини України...

Герої не гинуть! Герої ЖИВІ!

Н. Гримак

В селі, в приміщенні сільської ради односельчани змонтували куточок загиблим землякам. Тут завжди квіти, зустріч, спогади, пам'ять, шана Героям.

Висновок

Нині у нашій Оратівській громаді, рахуючи з чотирнадцятого року, налічується уже шістдесят три Герої Небесного Війська, а по всій Україні їх сотні тисяч. Найкращі, найсміливіші, найпатріотичнійші незадумуючись віддали своє життя за свободу і незалежність нашої країни. Біль і смуток огорнув наші серця, відкриті рани кровоточать і болять. Скільки ще потрібно горя і біди, щоб ми нарешті вдихнули на повні груди, щоб прапор Перемоги замайорів над нашою країною?

Прожити життя гідно — це честь і слава!

Віддати життя заради цілої нації — це звитяга!

Це найвища чеснота, цупкість, невимірна мужність, самовідданість заради Перемоги! Ви назавжди залишитесь в наших серцях!

З портретів сина, дядька, брата,